До початку Другої світової війни 60% населення міста Чернівці складали євреї. Але німецькі загарбники знищили майже всю єврейську спільноту, і зараз вона складає близько тисячі людей. В інтерв’ю Hubs голова Чернівецької обласної державної адміністрації Сергій Осачук розповідає про те, що українці мають розділити біль втрати не на словах, а повертаючи євреям їхні пам’ятки та створюючи нові творчі проекти. І одне із найскладніших питань – де знайти на культурні проекти кошти в умовах вічного дефіциту бюджету.
— В державному, обласному та міському бюджеті видатки на культуру зазвичай визначаються по залишковому принципу. У Чернівецькій області така ж ситуація?
— В 2021 році ми не збільшували бюджет на культуру, але вирішили змінити принцип підходу до розпорядження уже наявними коштами. Всього на культуру виділено близько 170 млн. грн. Але ми перші в Україні заснували регіональний фонд – щоб відкрити для всіх митців справедливий доступ до публічних коштів, які ми маємо на обласному рівні. Ми назвали його Буковинський культурний фонд і він склав 6 млн. грн. Не багато, але й не мало.
— Що це означає на практиці?
— Дотепер користувалися цими коштами виключно комунальні установи: обласна філармонія, обласний драматичний театр, обласний театр ляльок тощо. Моя ідея була в тому, щоб навіть не збільшуючи бюджет на культурні проекти, певну частину коштів виставити на відкритий конкурс. Саме цю програму ми назвали Буковинський культурний фонд. І ці 6 мільйонів гривень ми запропонували для використання для наших митців. Без будь-яких обмежень.
Кошти може отримати будь-яка громадська організація, або окремий художник, установа, організація, які подали свої ідеї. Філармонія наша та театр теж, до речі, могли піти на конкурс – ми нікого не обмежуємо. І вони це зробили. В результаті надійшло 170 заявок. Із них відібрали близько півсотні і вони отримали фінансування: це і фестивалі, і виставки художників, і театральні перфоманси, публікації значущих робіт, які популяризують нашу культурну спадщину. Однозначно запит у нашого суспільства, у наших митців на такі форми взаємодії із місцевою владою є.
— Аж дивно чути, що обласна філармонія залишилася без грошей…
— Ні, вони повинні рухатися. Вони повинні розуміти, що існують в конкурентному середовищі. І що конкурентом філармонії може бути аматорський колектив з гірського району, який зробить набагато кращий супер перформанс. Щоб отримати бюджетне фінансування ти маєш бути кращим. Ми відходимо від настанови, що філармонія та театр – це інструмент державної ідеологічної роботи. І якщо ми не виділяємо мільйон євро на роботу цього театру, то будь-який художник має взяти творчу відпустку, щоб переорієнтуватися, щоб подумати, як покращити свою роботу.
А як ви думаєте, скільки я можу на цей мільйон євро запросити до Чернівців зіркових колективів, топ-виконавців з усього світу? Я зроблю вибух на сцені Чернівецької філармонії! А потім порівнюю: я утримую колектив із 300 осіб, покажіть, де аншлаг, де черги до кас? Покажіть вашу спроможність бути цікавими! А нема такої спроможності, то я перепрошую – маємо вертатися до європейської моделі.
Філармонія чи театр – це просто споруди. А потім власник споруди – місто Чернівці – оголошували конкурс серед продюсерів, серед директорів театрів, серед режисерів. Мовляв, ось є прекрасна сцена, беріть її в оренду на два роки і везіть будь-яку трупу, і насолоджуйтесь увагою глядача. Справились – браво, аплодуємо! Не справилися – розриваємо контракт і підписуємо його з іншою трупою.
— Ви не боїтеся голодних бунтів з боку сотень співробітників таких комунальних установ?
— Коли хтось вирішує стати митцем, він сам обирає для себе складний життєвий шлях. Це не виробництво. Ти не можеш прийти і захищено мати з ранку до вечора монотонну роботу. Ти маєш постійно бути в тренді і бути мобільним.
Візьмемо до прикладу будь-які великі сцени Європи від Італії до Скандинавії. Покажіть мені, хто там з митців десять, двадцять, тридцять років працює на місці в одній філармонії і в одному театрі? Такого немає, бо контракт укладається на 3-5 років, і чисто по-людськи глядачу набридне дивитися на одного і того самого актора десять років. Цікавіше, щоб актор із Чернівців переїхав до Івано-Франківська і навпаки. І тоді є цікавинка якась.
До речі, подавалися на конкурс Буковинського культурного фонду і єврейські проекти. В філармонії відбувся концерт єврейської музики.
— Як міська рада сприймає ідею будівництва музею на кладовищі у будівлі Бейт-Кадішин? Готова дати кошти на реалізацію цього проекту?
— Ця пам’ятка нищилася протягом десятиліть. За іудейським віросповіданням померлого треба ховати в першу добу після смерті. Тому в одні двері заносили тіло, в інші – виносили. Це були символічні ворота між світом живих та мертвих. Це єдина функція була цієї споруди. Говорити про неї, як говорить дехто, як про архітектурний шедевр не варто.
З мінімалістичного проекту порятунку цієї історичної споруди, консервації її, збереження – щоб вона сама про себе розповідала історію – раптом по ходу виникла ідея перетворити це на музей. Музей на діючому кладовищі – де і зараз відбуваються поховання, і в той же час гуляють туристи. Це як на мене дуже сумнівна ідея.
В місті Чернівці я не знаю жодної людини, жодного живого осередка, який би вболівав за реалізацію цього проекту. Мені відомо, що голова єврейської громади Чернівецької області Леонід Мільман і головний рабин Гліценштейн не вболівають за цей проект.
— А цей проект не подавався на конкурс культурного фонду?
— Ні.
— Чи є шанс, що цей довгобуд таки добудують? Наскільки мені відомо, ви допомагали знайти кошти для цього проекту на початковому етапі його реалізації. Чому зараз процес затягнувся?
— Зараз я вже не маю ніякого відношення до цього проекту. Але за той час, коли я ним займався, я зрозумів, яким непростим є шлях реалізації подібних проектів.
Історія Буковини, її вивчення і популяризація, і виокремлення найбільш позитивних процесів, які ми можемо використати, щоб чомусь навчитися, стало сенсом моєї роботи впродовж багатьох років. Таким чином, у взаємодії із істориками, краєзнавцями із Австрії, Німеччини та Ізраїлю сформувалася спільнота, яка спілкувалася в межах різних проектів: спільні публікації, конференції, візити. І в рамках такої співпраці австрійські колеги звернули увагу, що ми можемо спробувати знайти кошти і врятувати пам’ятку історії на кладовищі – колишню церемонійну залу, яку використовували перед похованнями для проведення обрядів.
Тепер як голова ОДА, який презентує програму президента «Велике будівництво» і будує всі соціальні інфраструктурні об’єкти, я ще більше розумію, що для того, щоб тобі виділили фінансування, потрібно розробити проектно-кошторисну документацію, підготувати проект дуже детально – все має бути дуже чітко зроблено перш ніж ти будеш звертатися до меценатів. І за допомогою австрійських колег саме таким шляхом ми пішли. І запросили експерта із Австрії Маркуса Цехнера – професійного реставратора, який зараз займається реставрацією будівлі австрійського парламенту, а до того займався реставрацією палацу президента Хофбург. Тобто, це людина з найвищим рівнем допуску до реставраційних робіт в Австрійській Республіці.
І нам пощастило, що його дружина родом із Чернівців, і це підсилило його готовність допомагати у цьому проекті. В 2006 році він зробив проектно-кошторисну оцінку, попередню документацію, каталог необхідних робіт, завдань.
Ми зверталися до різних фондів та фундацій. У Відні була організація «Австрійська кооперація», яка займалася розвитком співпраці у сферах культури та освіти, збереження культурно-історичної спадщини в Україні. Бо так сталося, що у керівника цієї організації доктора Штільфріда – високопоставленого австрійського дипломата у віці – дружина також була із Харкова.
В 2011 році була друга спроба, бо до Чернівців приїхав голова Австрійського національного банку. І ми зробили другий підхід – щоб отримати кошти для нашого проекту. Всі банки в Австрії і Німеччини мають свої фонди – благодійні, просвітницькі, – які фінансують подібні проекти. Але тоді також не вдалося отримати кошти.
Тобто, час від часу питання фінансування піднімалося, а потім губилося.
У 2015 році я зрозумів, що з австрійцями у мене нічого не виходить. Всі лише казали, що це дуже гарна ідея, але хай це фінансує держава Ізраїль. Мовляв, звертайтеся до світової спілки буковинських євреїв, це їхня спадщина, хай вони фінансують.
— Яка була вартість проекту?
— Вартість проекту була 200 тисяч євро. Це ніби великі кошти, але в порівнянні з тим бюджетом, який зараз обговорюють і який зріс в процесі реалізації, то це 20%. Отже, за 200 тисяч євро було пораховано, що можна було врятувати цю єврейську пам’ятку історії і коштів не було.
Я шукав кошти серед українських потенційних меценатів і домовився із одним бізнесменом, вихідцем із Чернівців про те, що він виділить 50% від цієї суми за умови, якщо я покажу йому, хто дасть решту коштів. Тобто, він казав – знайди будь-який фонд, який дасть решту коштів, і тоді знай, що 50% я тобі дам. І цей аргумент я використовував під час спілкування із іншими потенційними грошодавцями в статусі почесного консула Австрії, а також доброго товариша Посольства Німеччини в Україні і тодішнього посла.
З 2009 року в Чернівцях заснували міжнародний поетичний фестиваль, який проходить щороку на початку вересня і збирає дипломатів не нижче рівня послів із Австрії, Німеччини, Ізраїлю, менеджерів у сфері культури і проектів з різних країн. Там ми мали можливість обговорювати тему фінансування чернівецьких проектів. І там я познайомився із послом Німеччини. У червні 2015 року я написав йому листа із проханням профінансувати проект. Аргументував так – що є проектно-кошторисна документація, і 50% фінансування обіцяє український бізнесмен. Посол через тиждень відповів мені, що це не його рівень компетенції і він моє звернення перенаправляє до Федерального уряду у Берлін.
На початку вересня посол приїхав до Чернівців і запросив на зустріч, пояснюючи, що є позитивна відповідь із Берліну – 100 тисяч євро вони докладають. Отже, проект можна реалізовувати.
— А до представників єврейської громади ви зверталися за допомогою?
— Я звернувся до головного рабина Чернівецькій області Менделя Гліценштейна, який мені сказав, що є одна обставина, яка ставить під сумнів успіх моїх старань. Це те, що я не іудей. Мовляв, жоден єврей вам не повірить – бо чого це християнин так опікується єврейською пам’яткою, і завжди будуть підозри та припущення, що ви хочете на цьому заробити і у вас є якісь інші мотиви.
Він запевнив мене, що потрібно знайти когось з єврейського середовища, хто б це очолив і був би візитною карткою. Бо якщо я це буду робити, то євреї мені допомагати не будуть.
І тут приїжджає посол Німеччини на початку вересня і запрошує мене на каву. Я приходжу на зустріч, а там за столом поруч із послом сидить Зісельс (Йосиф Зісельс – віце-президент ВААД – Ред.).
Виявляється, вони випадково зустрілися у потягу із Києва до Чернівців. Але до цього вони також були знайомі, і розговорилися – мовляв, є ось такий проект, і Берлін дає на нього кошти. І мене вже запросили для того, щоб повідомити про те, що Німеччина виділяє кошти, а також, щоб сказати, що «ми дуже поважаємо пана Зісельса, він віце-президент ВААД, і в нього є організаційна спроможність, і уряду Німеччини це б дуже підійшло. Бо ми не можемо дати кошти приватній особі, а краще, щоб їх отримала якась громадська організація».
Таким чином, коли я зробив проектно-кошторисну документацію за рахунок фонду «Австрійська кооперація», а потім знайшов 200 тисяч євро на цей проект, Йосиф Зісельс стає куратором і менеджером проекту.
— З того моменту минуло вже шість років. Чому проект досі не завершений?
— В мене було очікування, що за рік-півтора можна було все зробити. Обрядова зала була дуже пошкоджена за часи радянської влади, але в цьому був свій смак – залишити її так, ну хіба трішки відчистити. Робити євроремонт там точно не планувалося. Напівзруйнована, вона мала сама за себе розповідати історію. Будівля мала залишатися зі шрамами, а не виглядати, як новобудова.
Але натомість з’явилися нові ідеї і бачення цього проекту. Запрошувалися експерти з Ізраїлю, з Москви, з Петербургу, з США, з Києву, щоб почути їхні думки, розробити концепцію. Це все були якісь заслужені імениті фахівці. Але коли я з ними зустрічався, то чув, що це люди, дуже далекі від Чернівців. Спочатку їм треба було проводити лікбез про те, що таке Чернівці і що таке наша українська історія.
В результаті таких рухів робоча група напрацювала новий проект, який передбачав уже не порятунок цієї споруди і її меморіалізацію, а перетворення на музей. Але оскільки для повноцінного музею там приміщень мало, потрібно ще добудувати 2 поверхи, і вкопатися, і зробити ще підземну галерею. Міська рада погодилася на звернення робочої групи і на 49 років віддала в оренду споруду з метою її порятунку. Але ж тут будівництво заборонено і виходить за межі домовленостей. До того ж, вартість проекту виросла в рази.
— Кілька місяців тому ви запропонували повернути єврейській громаді будівлю колишнього Єврейського дому. Чи підтримує цю ідею міська рада?
— Більшість депутатів Чернівецької міськради готові за це проголосувати. І це буде прецедент в Україні. Єврейський дім був і культовою спорудою, а за українськими законами культові споруди повинні бути повернути релігійним громадам.
80 років тому у євреїв було відібрано все, що вони здобули як громада. Вони мали свій релігійний і культурний центр на Театральній площі в Чернівцях «Єврейський дім», і сьогоднішнє його використання як так званого центрального палацу культури міста Чернівці – це прихована співучасть у тому злочині. Чернівецька громада не має права робити вигляд, що вона не знає історії цього будинку.
— На відновлення цієї історичної пам’ятки знову ж таки потрібні будуть кошти. А які ще є варіанти отримати фінансування для культурних проектів? Закордонні структури охоче їх підтримують зараз?
— Посольство США визнали Чернівецький університет переможцем серед конкурсів проектів на реставраційні роботи – його мармурова зала отримає 400 тисяч доларів на реставрацію. Це відповідь на Ваше запитання.
Чернівецька область – прикордонна, і тому ми є учасниками операційної програми Європейського Союзу про транскордонне співробітництво Румунія-Україна. Фонди ЄС раз на 5 років оновлюють свої пріоритети, і зараз один із напрямків проекту – це збереження культурної спадщини. Ми активно користуємося коштами Європейського Союзу разом із нашими партнерами із Румунії. Тому джерел фінансування є багато. І зараз голови громад мають розуміти, що історичні пам’ятки можуть стати інструментом розвитку та популяризації своєї території.
