Війна у моєму Києві

Андрій Приймаченко, український режисер

Уся наша увага зараз прикута до Сходу — безпосередньо до театру воєнних дій. Однак війна — це не локальне дійство, війна стосується усієї країни, а не тільки її частини. Чим живуть мирні міста України, що думають і чим переймаються містяни, а найголовніше — яка атмосфера панує у цих населених пунктах — ось що також мало би нас цікавити.

Ці замальовки — спроба записати відчуття щодо побаченого та почутого на вулицях мого міста у часи війни.

МУРАШКИ ПО ШКІРІ

Таких зупинок вздовж дороги у моєму місті багато. І ця — не виняток: такі ж купи сміття, ті ж бабці, які торгують тим же нікому непотрібним лахміттям. І ті ж люди, які з фешенебельних бізнес-центрів у центральній частині міста повертаються до реального життя спальних районів.

Я вже настільки звик до цього місця та цих людей, що не відчуваю геть нічого.

Повз зупинку проїжджають різні автомобілі: дешеві, дорогі, чисті, брудні, якісні, китайські. Але люди не змінюються, вони тут — тимчасово і водночас назавжди.

Коли з-за повороту виїхала перша вантажівка військової колони, я не  одразу збагнув, що я відчував у той момент. Певно, не знав того і дядько, який почав вітально махати рукою українським військовим. Може своє відчуття могла описати молода дівчина, яка теж махала рукою солдатам. Точно знаю, що відчував підліток, який з поваги аж вийняв навушники з вух.

Останній КРАЗ з українським прапорцем розчинився у західному сонці. А я так і не зрозумів: як назвати це відчуття. Тільки мурашки забігали по шкірі.

ЧОТИРИ

Чотири слова сказала киянка похилого віку, виходячи з вагону метро: “Возвращайтесь с победой, парни!”
Чотири зірки було на погонах його уніформи Національної Гвардії.

Чотири слова сказав він у відповідь: “Постараемся вас не подвести”.

 ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ

Коли здорові дядьки у маршрутці сваряться через дрібниці, вони не задумуються, що невдовзі можуть їхати пліч-о-пліч у БТРі.

Коли люди у магазинах з’ясовують стосунки у чергах, вони не задумуються, що солдати знають тільки дві черги: чергу до польової кухні і чергу автоматну.

Коли переважна більшість пасажирів у вагоні київського метро щоранку читають безкоштовне вороже видання, вони не задумуються.

Вони не задумуються, що десь у паралельному світі триває війна. Їхнє щастя, якщо ці світи так і залишаться паралельними…

 НАЙВІДОМІШИЙ УКРАЇНЕЦЬ

Він не грав у матчах чемпіонатів світу з футболу, не бився за один з боксерських титулів і навіть не представляв Україну на Євробаченні.

Мало хто знає його ім’я. Але коли люди бачать його на вулиці, вітаються гучним «Слава Україні!» Він відповідає тихим «Героям Слава!»

Його уніформа не прикрашена стразами, а на голові немає чудернацького капелюха. Але люди просять з ним сфотографуватись. І він не відмовляє, ще й перепитує, чи гарно вийшло.

Коли ми вперше почули його голос, країна завмерла. Саме з його вуст ми дізнаємось про кількість загиблих та поранених у ході АТО, він доповідає Україні та світові про взяті українськими силовиками міста та висоти, відповідає на питання, що цікавлять громадськість. Не здивуюсь, якщо саме він оголосить на увесь світ про перемогу України у нашій Великій Вітчизняній Війні.

Який час — такі й зірки.

Фотография обложки www.inoprosport.ru