Герої не вмирають. Ігор Костенко

Дарья Митюк

Коли друзі Ігор Костенко, Володимир Дітчук та Богдан Сема зібрались їхати на київський Майдан, вони чудово розуміли, що на них чекає небезпека. Що загиблих вже десятки, а кількість поранених збільшується з кожною хвилиною.

Ігор Костенко, 22 роки, студент географічного факультету Львівського національного університету, журналіст редакції «Спортаналітика»

«Страшно було, чесно кажучи. Але ми знали, на що йдемо. Знали, що краща смерть для чоловіка – на полі бою. Ігор ще нарікав, що ми лиш захищаємось, не нападаємо», — розповідає Володимир Дітчук.

Хлопці приїхали в Київ опівночі 19 лютого й одразу вирушили на Майдан. До ранку допомагали будувати барикади, були на передовій. Богдана Сему було поранено, і, поки йому надавали медичну допомогу в Михайлівському соборі, Дітчук та Костенко повернулись на Майдан, далі – до барикад, до праці. У середу ввечері вони посадили пораненого друга на потяг додому, а ніч провели, зігріваючись у КМДА.

«О шостій ранку ми з Ігорем повернулись на Майдан, все було доволі спокійно, вирішили поснідати на польовій кухні біля Головпоштамту. І тут почався прорив барикад. Координатор повідомив про наступ. Ігор одразу ж вирішив бігти до бою. …Натовп, все в диму, дроти під ногами… і я втратив його з поля зору, — згадує Дітчук. — Все відбувалось дуже швидко. Я опинився біля Жовтневого, навколо лежали тіла. Ще з трьома хлопцями ми переносили тіло вбитого в бік медпункту і… на місці, куди зносили тіла, я помітив знайомі черевики і куртку… на тілі, вкритому білою тканиною. То був Ігор. Він помер одним з перших».

Дітчук познайомився з Ігорем Костенко першого грудня на Майдані. Обидва навчались на географічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Дуже потоваришували.

На сторінці у соцмережі Володимир звертається до загиблого друга: «Ти заслужив жити в тій ліпшій країні, за яку ми боролися. Але зараз – ти в найкращому місці. Ти з нами, а ми – з тобою. Тобі не треба було загинути, аби стати героєм, ти ним був. Ти знав мене 82 дні, а я тебе знатиму все життя. І всім розкажу, що я знав ТЕБЕ. Ми не поїдемо разом в Луганськ на футбол. Бо ти не повернешся з Києва. Повернуться пам’ять і слава. Ти – великий лицар. Відважний і хоробрий. Завжди йшов вперед. Ти не знав страху. Дякую».

Півтори доби я збираю інформацію про Ігоря. Півтори доби з ним «знайома». Поспілкувавшись з друзями, почула про нього багато гарних відгуків, чудових слів, спогадів.

Ольга, близька подруга

Він і справді був щирим патріотом! Дуже пишалась ним, дізнавшись, що теж на Майдані, не зважаючи на роботу і навчання! Він знав, за що стоїть, він був сповнений віри! Завжди!

У ту ніч на 30 листопада, коли нас розганяли.. йому захотілось кави… Покликав мене… І за якихось 15 хвилин чи більше… Майдан розчистили… Коли ми вийшли… Ти був поруч, оберігав від необдуманих вчинків… І не раз таке було, що минали сутички з ним… І вдома закривав, щоб не йшла, бо там водомет… То серйозно… Дзвонив, перевіряв, піклувався… Ангел-Охоронець…

Він був на студентських страйках, стояв у ніч на 30 листопада, коли розганяли студентів, був на Віче, коли захопили КМДА. Але, головне, що він був тоді, коли нічого не відбувалось. Коли Майдан пустішав і майданівці займались своїми справами. Ігор їхав і прагнув дій.

Ігор був великим фанатом спорту, захоплювався футболом, боксом, автомотоперегонами, хокеєм. Коли на Майдані виступали ОЕ, Ігор одразу після концерту поїхав до Броварів писати про бій Усика-Мендози.

«Успішні люди вириваються вперед, використовуючи той час, який інші використовують марно» — написав Костенко в останньому статусі у соціальній мережі.

У п’ятницю тіло Ігоря перевозили з Києва до рідного села Зубрець. Колона з близько 150 автомобілей, які зустрічали Ігоря при в’їзді в Теребовлянський район, та близько 200 авто, які їхали з Тернополя вслід за тілом Героя, всю дорогу сигналила аварійками та зупинялась біля церков, щоб помолитись за душу спочилого.

Крім сотень автомобілістів, посеред ночі на вулицю вийшли також люди, щоб віддати нашому герою належне: в кожному селі колону зустрічали із свічками в руках та сльозами на очах. Жалобну ходу супроводжували вигуки «Герої не вмирають!!!», «Героям Слава!!!», плач церковних дзвонів та майоріння синьо-жовтих прапорів. На постах шикувались загони Самооборони: тримаючи руку на серці, бійці співали Гімн України.
У неділю на поховання прийшли більше 4000 тисяч людей – з великими почестями труну з тілом Героя в останній путь несли афганці…

Галина Ковалівська, Зубрець»На вічну пам’ять героєві»

Ігорку, Ігорчику, сину,За що?- підкажи нам усім!

— За землю, мій тату, єдину,

Яку я всім серцем любив.

— Ігорку, Ігорчику, сину,

За що? — ти матусі скажи.

-Матусю, не плач, я вже лину

До Бога любов донести.

— Ігорку, Ігорчику, брате,

За що?- я ж сестричка тобі.

— Я мусив, рідненька вмирати,

щоб волю здобути тобі.