Валерій Боднарчук: Зміни в українському суспільстві відбуваються. Зі скрипом, але вони є

Вінницький активіст про те, чим можуть займатись місцеві громади, не чекаючи грантів або «команди» від чиновників

Як створити дієвий «стартап» у сфері громадської діяльності та й ще у регіоні, й при цьому  впливати на процеси у суспільстві, чи реально зараз без грантів та політичної підтримки ефективно працювати активістам? Як розвивати інститут наставництва для дітей сиріт не чекаючи поки новий закон про це почне реалізовувати влада? Про досвід вінницьких активістів Hubs поговорив з керівником громадської організації «Вільна громада» Валерієм Боднарчуком.

— Ваша організація називається «Вільна громада». Назва звучна, випадкова чи вона щось символізує?

— Якраз наша назва – це насамперед ідея, заради якої ми працюємо вже кілька років. Сьогодні в країні відбувається децентралізація, місцями вона пробуксовує, саме тому, що вона повинна відбутися насамперед у наших головах. Ми, українці, повинні зрозуміти, що наші проблеми – не у владі, а в нас самих. І ніхто їх, крім нас самих, не вирішить. Як би банально це не звучало, але почніть прибирати власний під’їзд, свій двір, приведіть в порядок вулицю або квартал і ви побачите, як зміниться світ навколо.

Наша мета – як громаді Вінниці, так й всім українцям, продемонструвати, що, об’єднавшись, проявивши ініціативу, можна вирішувати найрізноманітніші проблеми, а не чекати, поки почне рухатися неповоротка чиновницька машина.

— Ну до речі, це принцип, який притаманний багатьом західним суспільствам…

— Абсолютно. Всі, хто був за кордоном хоча б раз, прекрасно знає, що від вирішення комунальних проблем до охорони правопорядку – все під контролем звичайних жителів. Якщо закон забороняє що-небудь робити – європеєць або американець ніколи його не порушить. А у нас? Тільки й шукаємо як його обійти, як порушити, лише б свої інтереси врахувати. А на сусіда – наплювати. Ось і маємо результат. Розруха, вона, як відомо, в головах.

Знаєте, мені здається, що тільки зараз ми почали вчитися жити самостійною державою, тільки зараз розуміємо, як важливо навчитися брати відповідальність за життя навколо. І зміни у свідомості українців та у суспільстві  відбуваються. Важко, зі скрипом, але вони є.

— Коли виникла ідея створити громадську організацію? За які кошти ви реалізовуєте свої проекти?

— Ми створювалися у важкий час, в кінці 2013 року, коли в країні відбувалися переломні події Революції Гідності. Це і стало потужною мотивацією стати соціально активними, зробити щось для своєї країни. Не секрет, що багато громадських організацій створюється або під якісь політичні партії, або щоб «сидіти» на грантах. У нас інший принцип. Усе фінансування на мені й на моїх однодумцях. Ми звичайні підприємці, службовці, активісти, спортсмени, атошники.

І тому працюємо не для політичних брендів, а заради вінничан та України. Зізнаюся, нам не легко… Мені здається, важливо робити те, що ти можеш, тут і зараз, у своєму місті. І якщо ми будемо успішними в цьому, то зможемо запропонувати рецепти «одужання» для всієї країни.

— І над якими рецептами Ви працюєте зараз?

— У нас є три чітких благодійних напрямки: підтримка дітей-сиріт, допомога АТО і підтримка молоді у спорті та освіті. Але вони не ключові. Ми почали реалізовувати два великих соціальних проекти. Перший – це підтримка інституту наставництва для дітей, позбавлених батьківського піклування. Це новий інститут для України. Не так давно Рада нарешті ухвалила відповідний Закон. Зараз Уряд працює над розробкою механізму його реалізації на практиці.

Нещодавно наш співробітник проходив навчання в Школі Наставництва, організованої громадською організацію «Одна надія». Ми всі звикли, що потрібно всиновлювати сиріт або оформляти над ними опіку. Але не всім дітям так пощастить. Тим більше, що усиновляють в основному маленьких дітей, а діти старшого віку, особливо ті, кому ось-ось виповниться 18, змушені, залишаючи дитбудинок, самі влаштовуватися в цьому складному житті. Статистика по ним дуже несприятлива – 20% судимостей, 10% самогубств. Наставництво спрямоване, в основному, на цих, старших дітей.

Будь-яка людина може вибрати собі підопічного в його житті – зустрічатися, розмовляти, направляти по життю, допомогти з вибором професії, з облаштуванням у дорослому світі. Загалом стати в повному сенсі цього слова наставником. Насправді, в Україні дуже багато бездітних сімей. І в багатьох з них достатньо і любові, і досвіду, який нікому передати. В той же час не всі готові всиновлювати, бояться не впоратися. Я впевнений, що багато з них були б раді поділитися своїми знаннями з сиротою, наставляти молоду людину, і, можливо, отримати в її особі надійного і доброго друга.

— На якому рівні зараз розвиток наставництва в Україні?

— Як я говорив, закон, що регулює питання наставництва, був прийнятий тільки у вересні минулого року. І на даний момент багато питань залишилися неврегульованими – не визначені організатори наставництва на місцях, не затверджені типові договори між наставником, Центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і закладом, в якому живе дитина. А такий договір є обов’язковим. Адже наставництво – дуже серйозна річ, до якої не можна ставитися легковажно. Хто хоч раз спілкувався з сиротою, той знає – не прийдеш один раз, як обіцяв, втратиш довіру надовго, а, може, й назавжди.

Але ми не чекаємо відмашки від держави, а вже починаємо працювати – налагоджуємо співпрацю з держорганами, дитячими установами. Незабаром ми плануємо запустити спеціальну інформаційну програму, в яку буде входити і навчання. Адже, насправді, навчання потребують і самі Центри соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, особливо в регіонах, і керівники дитячих закладів, і, особливо, майбутні наставники. Часто люди недооцінюють сиріт, адже спілкуватися з ними потрібно вміти. Тут не допоможуть звичні для нас солодощі або подарунки, скоріше, навпаки, нашкодять. Дитина поставиться до Вас, як до грошового мішка. Ви повинні стати прикладом і авторитетом, а це набагато складніше.

— Тобто, маючи бажання, вже зараз можна стати наставником?

— Так. Причому наша організація планує запровадити певний прототип наставництва. Ми хочемо запросити спортсменів, бізнесменів, воїнів АТО, Героїв України, та практично всіх, хто має знання і хоче ними поділиться, і влаштовувати періодичні зустрічі в дитячих будинках з їхніми майбутніми випускниками. Думаю, підліткам буде дуже корисно поспілкуватися з дорослими людьми, дізнатися їх досвід, запитати поради, може, з кимось подружитися. Сьогодні вже ведуться переговори про такі зустрічі з керівниками дитячих будинків у Вінниці.

Діти повинні розуміти, що їх чекає за порогом дитбудинку. Адже якщо з ними не будемо спілкуватися ми, з ними будуть спілкуватися маргінальні групи, і ці діти ризикують бути втраченими для суспільства.

Треба сказати, що у нас великий досвід допомоги дітям. У нас є проект «Вільна громада дітям!», в рамках якого ми на свята збираємо дітей з різних притулків, влаштовуємо їм розваги та частування в ігрових центрах. Але в 17-18 років вже не іграшки потрібні, а поради, як вижити в дорослому світі. І допомога, звичайно.

— Наставництво – це єдиний напрямок ваших соціальних проектів?

— Ні. Нами організована у Вінницькому регіоні єдина у своєму роді дискусійна платформа, в рамках якої ми плануємо обговорювати і шукати вирішення важливих проблем суспільства.

Ми точно впевнені, що між владою і суспільством не достатньо діалогу. Особливо зараз, у такий складний час змін та реформ. Для багатьох вони просто не помітні, тому що жодної реформи не можна провести за місяць.

Ось приклад – реформа поліції. Вона названа першою дієвої реформою в Україні. Але останнім часом все частіше звучить критика, відбуваються гучні кадрові перестановки. Люди починають зневірятися в успішних змінах поліції. Тому ми спробували в рамках Вінницького регіону допомогти громаді розібратися, що ж все-таки відбувається з системою поліції, які проблеми існують, чим громадськість може допомогти. Перший захід в рамках Дискусійної платформи і був присвячений поліцейській реформі.

Захід зібрав близько 70 представників громадських організацій, Нацполіції, активістів, юристів, правозахисників. Його результатом стало створення Координаційного центру громадськості з метою взаємодії з поліцією області. Він збиратиметься раз на два тижні і обговорюватиме нагальні проблеми, вироблятиме спільні алгоритми дії – боротьбу з наркоманією, патрулювання спальних районів, патрулювання туристичних маршрутів міста та інше.

Я підкреслю, що ініціатива співпраці походить не від поліції, не від місцевої влади, не за чиїсь грантові гроші, а дійсно від громади, від активістів. Як сказав мені один представник поліції: «Ви перші, які прийшли не з претензіями і звинуваченнями, а з пропозицією діалогу».

*

Top